Людмилі Калиновській
та мушу її збирати
усе життя, бо навкіл
солоно-холодні ґрати.
Збираю, змиваю, та зась,
мене не дивує лихо:
в солоних чужих словах
життя проминає втіха…
Я мушу її збирати,
ховати усмішку з болем,
зривати противні ґрати,
рівняти солоне поле.
Усе життя ж бо навкіл
іскристо розсипчасті скалки,
а я все собі – зумій,
солодке відчути варто!
Не я розсипала сіль,
та я все життя збираю,
бо трішечки варто – біль
в життя відпускає крилате!
24.11.2013
Немає коментарів:
Дописати коментар