І знову про сіль

Людмилі Калиновській 

Не я розсипала сіль,
та мушу її збирати
усе життя, бо навкіл
солоно-холодні ґрати.

Збираю, змиваю, та зась,
мене не дивує лихо:
в солоних чужих словах
життя проминає втіха…

Я мушу її збирати,
ховати усмішку з болем,
зривати противні ґрати,
рівняти солоне поле.

Усе життя ж бо навкіл
іскристо розсипчасті скалки,
а я все собі – зумій,
солодке відчути варто!

Не я розсипала сіль,
та я все життя збираю,
бо трішечки варто – біль
в життя відпускає крилате!

24.11.2013

Коли

Ніяке щось вистрибує над очі,
Розкидує ілюзії й слова,
І де отой, хто істина, пророче
Кому і де..., та тут його нема...

Не народивсь ачи помер давно?
Немає сили молоде вино,
Ще не дограло. Хочу смаку сили:
У листопаді літню справжню зливу.

Та нині тіні істини уроком:
Не вірить осінь в тіні, жде пророка...

23.11.2013

Холодно...( слайд-шоу до вірша )

Бабусі

Я вас люблю на відстані незнаній,
Тендітні й мерехтливі ці шляхи,
Загублені для сущого. В програмі
Мого життя ви входите у сни….

Торкаєтесь  словами обережно:
 -Пробач їх ,люба, не хотіли ж, ні!
А я ще тільки маю це відстежити
І пережити відстані сумні…

Клітинка в хустці, глечик із водою,
Спокійне –«йду вже» – в вічність віддалік.
І  дні останні  в світлому без бою...
А як насправді дихалось  душі?

Як їй було, якщо у першім сні
Мені прошепотіла – ще б пожити…
До вічності не хочеться рости,
Та все ж життя – це тільки просто жито…

Воно з`являється в руках у сіяча
Зерниною потрібною весною,
А восени жовтіє. І зника…
І це не поле вже. І там нема двобою…

Я вас люблю. І відстані незнані
Нам не завада стрітись уві сні…

03.11.2013

Роняю мысленно слова…

Роняю мысли и слова,
Роняю листьями осенними,
Зимы спокойствие – вина,
Но от снегов никто не бегает.

Ищу тропинку средь холмов
Глазами солнечно болезными,
Следы кругом, следы из снов,
И столько солнца - бесполезного!

Роняю мысленно слова…

02/11/2013