неділю, 30 липня 2017 р.

Реальність

Гола жінка і голі стіни. Щаслива жінка і нещасна церква.
Ах, Боже мій (вигук), чорт забирай (вигук),
прости мене, Господи! (прохання) -
це ж тільки стіни, це ж тільки жінка.
- А Бог?
- Так Його ж там немає!
- А де він?
- У серці!
- У серці жінки, що оголила тіло на тлі наплаканих стін?..

Сто років, 50, 200?
Скільки стіни переслухали: прости,
пробач, даруй, допоможи, врятуй, пощади?!

Вони і досі плачуть: ридають на сході сонця і вечорами,
коли їх уже нічого не освітлює...
Плачуть і шлють молитви-дарунки нечутним голосом у відповідь
невідомому й далекому: допоможу, прощу, пощажу, врятую, дарую...

Бо така їхня доля... Бо така Його воля.

Вони простили тих, хто збивав дзвіницю, молилися за тих,
хто розстрілював священиків на їхньому порозі...

А сьогодні це була лише жінка за образом і подобою Того,
хто вкладав у їхню душу молитви, плачі і радощі.
Вони, зруйновані та незнИщені, ЯВИЛИСЯ перед людьми:
ми є, ми чекаємо на вас, бо ми - дім Божий,
навіть тоді, коли лишимося купою каміння...

- А жінка?
- То промисел Божий.
-  Усе починається з жінки.

неділю, 16 липня 2017 р.

Спадало сонце за картину

Спадало сонце за картину,
Темнішав обрій, - я сама
Собі відміряла провину,
Сама сказала - не вина.

За обрій линули хвилинні
Медведі_страуси_квітки,
А я лишаюся, щоб гріти
Суворі спогади сумні.

Щоб тихий вечір був, мов диво:
Тендітно ніжний блонд-оранж,
Щоб Хтось далекий був при силі
І повернув собі кураж...

Спадало сонце так картинно,
Темнішав обрій сам-на-сам,
Я залишила в небі синім
Драконом вишитий віраж.