Іван Миколайчук — символ українського кіно, той рідкий випадок, коли
символ існує, а кіно нема. За останні роки кілька фільмів зняв Михайло
Іллєнко. Його “Фучжоу” теж міг би претендувати на фільм-легенду, на
символ. Цієї стрічки ніхто не забороняв. Як і наступний “Сьомий
маршрут”.
Миколайчук, із “Тінями…”, “Білим птахом з чорною ознакою”, “Захаром
Беркутом”, утілює те, чим українське кіно могло би стати, залишившись ще
однією сумною тінню того, що так і не збулося. Наразі ці тіні ще
з’являються в ювілейних залах. Як скоро вони проминуть?
Він вступав з першим набором на акторське відділення кінофакультету
Київського інституту театрального мистецтва ім. І.Карпенка-Карого як
випускник студії при Чернівецькому обласному театрі, а завершував
навчання актором, в якого було вже дві головні ролі у широковідомих
фільмах — «Сон» Володимира Денисенка і «Тіні забутих предків» Сергія
Параджанова.
Цікавою є історія про те, як учитель його, Віктор Івченко привів
свого студента на студію й попросив зробити пробу на головну роль у
фільмі “Тіні забутих предків”. А актора на цей фільм вже було
затверджено — москвича Геннадія Юхтіна, обличчя якого надто важко
вписати в гуцульський пейзаж чи інтер’єр (це, до речі, підтверджує
версію про те, що Параджанов поволі йшов до стилістики, яка потім
народилася). Прихід Миколайчука в картину мав справді непересічне
значення — бо ж це кіно, і тут мають те, що мають: перед камерою не з
фальшивиш, не заховаєшся. «В одну мить, — свідчив Параджанов, — він
перевернув наші уявлення про образ Івана з твору Коцюбинського. Він
перелив у наші зурбанізовані, міські душі свою карпатську силу, свою
любов до матері, сестер, братів. Його маленька хата серед буковинського
села у витканих мамою чорних iз червоними трояндами килимах назавжди
увійшла в наші душі».
Сьогодні, на жаль, кіно повернулося до нас агресивним боком,
використовуючи єдину пружину дії — вбивство, всіляко варіюючи його
різновиди. Проте, незважаючи на потужні технологічні новації, кіно
топчеться на місці, постійно перетравлюючи одне й те ж саме. Втім,
глядачі — особливо слов’янських країн, не можуть прийняти такого
варіанту кіновидовища — більшість ще пам’ятає про світлий лик кіно, яке
не пригнічувало людину і не розпалювало нездорових інстинктів, а
підносило і зцілювало душу. Не розтлівало, а допомагало зрозуміти і
пізнати себе. Серед тих, хто творив таке мистецтво, — Іван Миколайчук.
автор Тетяна Мілєвська, первинна публікація на http://kievinfo.in/
Струни слухались Страдіварі,
Сіре сонце у сірих очах
мене нема ні в відстані, ні в часі,
