:Життя як є...

Світ. Який він...
Ні. Дівчинка не задавала собі цього питання. 
Він - прекрасний! 
Він неймовірний, ласкавий, добрий. 
У ньому все живе і думає.
У ньому всім добре, тепло, холодно...
чи боляче.
- Ой, деревце біднесеньке, зламали тебе? - шепотіла вона до акації,
тоненької , з першими весняними листочками,
- не бійся, я тебе порятую, - виймала з волосся стрічку,
піднімала деревце-стебельце, ніжно обплітала,
говорячи якісь примовляння.
Дівчина щиро вірила - деревце ожило - і йшла далі,
на ходу складаючи вірші. 
Вона не знала, що складає вірші,
інколи це були розмови з другом,
ні не уявним, а людиною, з якою їй хотілось поговорити. 
Та гарно розмовляти вона вміла тільки з деревами та квітами.
Вона їх розуміла, вони розуміли її... 
Так розумів квіти і дерева її тато, 
який назбирував польові ніжності для мами, 
щоб кожного вечора принести їй букетик і сказати:
-Клавуся!Я тебе любу!
Саме любу, а не люблю. 
А мама байдуже кидала той букетик у вікно дев`ятого поверху: 
-Знову паліччя наніс.

З юності не любила букетів. 
Квіти їй боліли ранами стебел. 
-Чому? -думала вона не раз... 
Чому я не люблю букети...