вівторок, 19 червня 2012 р.
неділя, 17 червня 2012 р.
субота, 16 червня 2012 р.
Я вже давно далеко не весна...
обплела земне, тривожне,
дико-тихе почуття.
Я вже давно
далеко не весна,
та ще мене
і в зиму не пуска.
У спокої
незнаних відчуттів
я проживу ще років
кільканадцять,
як Бог дозволить...
Світ мене зігрів,
я маю щастя
в путь земних
збираться,
вже знаючи ціну
- " а я живу".
І я іду,
радіючи дощу,
і спеці,
і порадам,
і тривозі.
Я не згораю
у тяжкій знемозі.
А просто йду
по вибраній
дорозі.
05.01.2012.
taniamilewska
пʼятниця, 15 червня 2012 р.
символ українського кіно
Іван Миколайчук — символ українського кіно, той рідкий випадок, коли
символ існує, а кіно нема. За останні роки кілька фільмів зняв Михайло
Іллєнко. Його “Фучжоу” теж міг би претендувати на фільм-легенду, на
символ. Цієї стрічки ніхто не забороняв. Як і наступний “Сьомий
маршрут”.
Миколайчук, із “Тінями…”, “Білим птахом з чорною ознакою”, “Захаром Беркутом”, утілює те, чим українське кіно могло би стати, залишившись ще однією сумною тінню того, що так і не збулося. Наразі ці тіні ще з’являються в ювілейних залах. Як скоро вони проминуть?
Він вступав з першим набором на акторське відділення кінофакультету
Київського інституту театрального мистецтва ім. І.Карпенка-Карого як
випускник студії при Чернівецькому обласному театрі, а завершував
навчання актором, в якого було вже дві головні ролі у широковідомих
фільмах — «Сон» Володимира Денисенка і «Тіні забутих предків» Сергія
Параджанова.

Цікавою є історія про те, як учитель його, Віктор Івченко привів свого студента на студію й попросив зробити пробу на головну роль у фільмі “Тіні забутих предків”. А актора на цей фільм вже було затверджено — москвича Геннадія Юхтіна, обличчя якого надто важко вписати в гуцульський пейзаж чи інтер’єр (це, до речі, підтверджує версію про те, що Параджанов поволі йшов до стилістики, яка потім народилася). Прихід Миколайчука в картину мав справді непересічне значення — бо ж це кіно, і тут мають те, що мають: перед камерою не з фальшивиш, не заховаєшся. «В одну мить, — свідчив Параджанов, — він перевернув наші уявлення про образ Івана з твору Коцюбинського. Він перелив у наші зурбанізовані, міські душі свою карпатську силу, свою любов до матері, сестер, братів. Його маленька хата серед буковинського села у витканих мамою чорних iз червоними трояндами килимах назавжди увійшла в наші душі».


Сьогодні, на жаль, кіно повернулося до нас агресивним боком, використовуючи єдину пружину дії — вбивство, всіляко варіюючи його різновиди. Проте, незважаючи на потужні технологічні новації, кіно топчеться на місці, постійно перетравлюючи одне й те ж саме. Втім, глядачі — особливо слов’янських країн, не можуть прийняти такого варіанту кіновидовища — більшість ще пам’ятає про світлий лик кіно, яке не пригнічувало людину і не розпалювало нездорових інстинктів, а підносило і зцілювало душу. Не розтлівало, а допомагало зрозуміти і пізнати себе. Серед тих, хто творив таке мистецтво, — Іван Миколайчук.
автор Тетяна Мілєвська, первинна публікація на http://kievinfo.in/
Миколайчук, із “Тінями…”, “Білим птахом з чорною ознакою”, “Захаром Беркутом”, утілює те, чим українське кіно могло би стати, залишившись ще однією сумною тінню того, що так і не збулося. Наразі ці тіні ще з’являються в ювілейних залах. Як скоро вони проминуть?
Цікавою є історія про те, як учитель його, Віктор Івченко привів свого студента на студію й попросив зробити пробу на головну роль у фільмі “Тіні забутих предків”. А актора на цей фільм вже було затверджено — москвича Геннадія Юхтіна, обличчя якого надто важко вписати в гуцульський пейзаж чи інтер’єр (це, до речі, підтверджує версію про те, що Параджанов поволі йшов до стилістики, яка потім народилася). Прихід Миколайчука в картину мав справді непересічне значення — бо ж це кіно, і тут мають те, що мають: перед камерою не з фальшивиш, не заховаєшся. «В одну мить, — свідчив Параджанов, — він перевернув наші уявлення про образ Івана з твору Коцюбинського. Він перелив у наші зурбанізовані, міські душі свою карпатську силу, свою любов до матері, сестер, братів. Його маленька хата серед буковинського села у витканих мамою чорних iз червоними трояндами килимах назавжди увійшла в наші душі».
Сьогодні, на жаль, кіно повернулося до нас агресивним боком, використовуючи єдину пружину дії — вбивство, всіляко варіюючи його різновиди. Проте, незважаючи на потужні технологічні новації, кіно топчеться на місці, постійно перетравлюючи одне й те ж саме. Втім, глядачі — особливо слов’янських країн, не можуть прийняти такого варіанту кіновидовища — більшість ще пам’ятає про світлий лик кіно, яке не пригнічувало людину і не розпалювало нездорових інстинктів, а підносило і зцілювало душу. Не розтлівало, а допомагало зрозуміти і пізнати себе. Серед тих, хто творив таке мистецтво, — Іван Миколайчук.
автор Тетяна Мілєвська, первинна публікація на http://kievinfo.in/
середа, 13 червня 2012 р.
Сіре сонце у сірих очах
З`їло думки:
Ти більше не птах,
Ти вже більше не та перепілка,
Що, щасливо шукаючи гілку,
Піднімалась й летіла у мріях,
Бо життя - це театр в певних діях.
А у тебе було тільки дві:
Це дитинство й ДИТИНСТВО.
ПРОСТИ!!!
08.01.2012. 12.40
taniamilewsk
вівторок, 12 червня 2012 р.
смальцем асфальт ...
смальцем асфальт - павутиння тріщин,
сонце_проміння таке зловіще,
музика тихого клавесина
навіть листочка не ощасливить.
12.06.2012
неділя, 10 червня 2012 р.
Моя Галактика
я пролетіла крізь галактику свою...
не засумую, не зазлюсь -заплачу :
я просто так, між іншим тут живу.
… тут сонце світить,
може, і тепліше,
можливо, шурхіт трав -
солодший сну,
та ми живем лиш раз,
і я ціную,
свою дрібну й просту -
ГАЛАКТИКУ - свою
четвер, 7 червня 2012 р.
середа, 6 червня 2012 р.
Чи хто художника спитав....
А у житті буває так, що намальований вже грак kудись сховав байдужі крила... Йому художник, бач, не милий !!!
Він все пита: чом чорні крила, чому на сонці без заграв?
Чи хто художника спитав, чом кольору йому забракло?..
Був, може, сум...Тривожні далі майстерність уперед гукали, можливо,кольори пропали...
Він не розкаже, промовчить,бо в серці муза знов звучить, її дослухаться бажає.
Про вибір кольору не знає. Якщо побачить, то впізнає! А Бог дозволить - то напише.
В душі - мрійливо-ніжна тиша...
Він все пита: чом чорні крила, чому на сонці без заграв?
Чи хто художника спитав, чом кольору йому забракло?..
Був, може, сум...Тривожні далі майстерність уперед гукали, можливо,кольори пропали...
Він не розкаже, промовчить,бо в серці муза знов звучить, її дослухаться бажає.
Про вибір кольору не знає. Якщо побачить, то впізнає! А Бог дозволить - то напише.
В душі - мрійливо-ніжна тиша...
Підписатися на:
Дописи (Atom)


