Ах, Боже мій (вигук), чорт забирай (вигук),
прости мене, Господи! (прохання) -
це ж тільки стіни, це ж тільки жінка.
- А Бог?
- Так Його ж там немає!
- А де він?
- У серці!
- У серці жінки, що оголила тіло на тлі наплаканих стін?..
Сто років, 50, 200?
Скільки стіни переслухали: прости,
пробач, даруй, допоможи, врятуй, пощади?!
Вони і досі плачуть: ридають на сході сонця і вечорами,
коли їх уже нічого не освітлює...
Плачуть і шлють молитви-дарунки нечутним голосом у відповідь
невідомому й далекому: допоможу, прощу, пощажу, врятую, дарую...
Бо така їхня доля... Бо така Його воля.
Вони простили тих, хто збивав дзвіницю, молилися за тих,
хто розстрілював священиків на їхньому порозі...
А сьогодні це була лише жінка за образом і подобою Того,
хто вкладав у їхню душу молитви, плачі і радощі.
Вони, зруйновані та незнИщені, ЯВИЛИСЯ перед людьми:
ми є, ми чекаємо на вас, бо ми - дім Божий,
навіть тоді, коли лишимося купою каміння...
- А жінка?
- То промисел Божий.
- Усе починається з жінки.
