Реальність

Гола жінка і голі стіни. Щаслива жінка і нещасна церква.
Ах, Боже мій (вигук), чорт забирай (вигук),
прости мене, Господи! (прохання) -
це ж тільки стіни, це ж тільки жінка.
- А Бог?
- Так Його ж там немає!
- А де він?
- У серці!
- У серці жінки, що оголила тіло на тлі наплаканих стін?..

Сто років, 50, 200?
Скільки стіни переслухали: прости,
пробач, даруй, допоможи, врятуй, пощади?!

Вони і досі плачуть: ридають на сході сонця і вечорами,
коли їх уже нічого не освітлює...
Плачуть і шлють молитви-дарунки нечутним голосом у відповідь
невідомому й далекому: допоможу, прощу, пощажу, врятую, дарую...

Бо така їхня доля... Бо така Його воля.

Вони простили тих, хто збивав дзвіницю, молилися за тих,
хто розстрілював священиків на їхньому порозі...

А сьогодні це була лише жінка за образом і подобою Того,
хто вкладав у їхню душу молитви, плачі і радощі.
Вони, зруйновані та незнИщені, ЯВИЛИСЯ перед людьми:
ми є, ми чекаємо на вас, бо ми - дім Божий,
навіть тоді, коли лишимося купою каміння...

- А жінка?
- То промисел Божий.
-  Усе починається з жінки.

Спадало сонце за картину

Спадало сонце за картину,
Темнішав обрій, - я сама
Собі відміряла провину,
Сама сказала - не вина.

За обрій линули хвилинні
Медведі_страуси_квітки,
А я лишаюся, щоб гріти
Суворі спогади сумні.

Щоб тихий вечір був, мов диво:
Тендітно ніжний блонд-оранж,
Щоб Хтось далекий був при силі
І повернув собі кураж...

Спадало сонце так картинно,
Темнішав обрій сам-на-сам,
Я залишила в небі синім
Драконом вишитий віраж.

Куди піти...

Прозора осінь
Питанням просить,
Питанням дико
Кричить-волає,
Питанням вогко
Печаль долає.
Ти бачиш літо?
А це неправда.
Я час відліту:
Все пережите
Вже перешито,
Все пережите
Вже час ділити:
Від яблунь - соку
На кілька кроків,
Від сонця літа
Для грудня в звіті,
Від скла - прозорість,
Щоб випадковість
Мене не стерла,
І я не вмерла
***
Прозора діво,
Вже сиві коси.
Ніхто не просить,
Волань не чує,
Чвалай же просто,
Зима лінчує
Твої труди,
Вона, єдина,
Тобі на ти
Розкаже тихо
Куди піти...

Т.-Ф, Мілєвська, 18. 09.2016

Русалка под мостом поет

Русалка под мостом поет
Виспівує, чи бач, русалка,
Она играет с кем-то в салки,
Стрибає - треба ж – ніжна мавка,
А все причиною весна

Ингульский мост в ночном курьезе,
Там дівчина з верби в знемозі:
І вроде парк ведь недалече,
Та не дійти ігривій пані
В кафе напротив – там гурманы
Музичні знатні завелись
Там слышен джаз… Когда-то было!
Совсем недавно - для русалки,
Не для людей!Там грали джаз!
Там танцевали буги-вуги,
І навіть бились там не раз…
И город в ярких красках мачт,
Заводи, крани, шум – і диво
Из-за моста ползло. Шутливо
Чіплялися вони за якір.
Було і їх колись як маку…
Теперь другие времена:-
Нема човнів – нема русалок...
И лишь она одным одна
Сидить і сторожує наче.
Та все ж шука тебе, юначе!
Когда над берегом Ингула
Прекрасна дівчина пройде,
Ты не спеши за ней, мой милый, -
На миколаївских дівчат
Не оглядайся, хто ж там знає,
Котра русалка? Всі підряд!
‪#‎Мілєвська_Тетяна_Флора‬
жарт-ностальгія ‪#‎фестивальСпаськийтрамвай‬

Нема нічого - тільки я і стіни

Нема нічого - тільки я і стіни,
Ще сивий вечір... й тіні, тіні,
тіні...
Над тінями мандрую я в нікуди,
Десь істина, загорнена у
сутінь...
Блакитна мла вкриває спогад
літа,
Де я - дитя, колінця в кров
розбиті,
Татусь тримає на руках - ну, ні,
ну, ні -
І дмухає на раноньки.
Сумні,
Здається, спогади.
Я ж рада,
Що мала тата - сонячну розраду.
Нема нічого.
Тільки я і стіни.
І десь далеко друг найбільший
- в тінях...

 Т.-Ф. Мілєвська

Вам вдячність – заради миру!

Для чого писати слова?
Ще рано, мені не сила,
Про те, як сусідня злива
Вкраїну «градом» косила,
Як падали хлопці. Котел -
Нам нині не повний каші:
То « братня» злодійська раша,
І знову – ту дей, ту дей….

Для чого пишу слова?
Бо я є з народу – силу,
Котрого ще не вкосили
Ні разу! Ніколи! І нині
З-під «градів», «котлів»
При силі, при армії для народу
Заради слова – СВОБОДА!
Заради - «слово у дію»!
Вам вдячність – заради миру!

Тетяна-Флора М.

 козацька ікона Покрови

Хоч і різана, - душа!

Вітер
раптом
думку витер:
літер
істинних нема.
Квітне
штучним заповітом
витинанка,
й хто те зна:
має душу
чи немає?
Просто плаче -
на розмаї
загубились
фарби й трелі,
а в осінній
галереї
тільки вітер
здатен -
витер -
заспокоїлась!
Жива,
знать, була
у витинанки,
хоч і різана,
душа.
Думки знічев`я. Т.-Флора Мілєвська, 05.10.2015 Витинанка Ірини Токарської

А правда?

Є люди, а є людці,
На жаль, 
Все частіше й частіше
На них поетичні лиця,
Яка б, здавалось, різниця?
А правда сумує проте....

Жаль?

Хвилини принижень збагачують мозок,
Образливі миті римують рядки,
Я інколи мрію сказати все в прозу,
Та, жаль, в вихованні пробіли їдкі.

Я поза богом?

Я поза богом?
Поза, поза...?
Він забуває
Дивних - в позі -
Шукаю істину....
Немає.
Бо тільки
Бог її і знає.
А я для чогось і чомусь
У вічній логіці. Берусь
Відкинуть логіки частину.
Та чи моя у цім провина?
Південно мислю:
Хуртовина
Із сонця-променю і вітру!
І хоч кричи - я зараз витру
Частину сонця,
Та проте
Над нами Бог - як він накаже,
Така погода півднем ляже.....
А доки так пече скаженно,
Я тут пишу думки знічев`я
smile emoticon
Т.-Ф. Мілєвська